Бесіда «Моя Харківщина».
Для кожної людини найкращім є те місце, де вона народилася, зросла, відкрила для себе світ краси та мистецтва. Для мене таке місце - мій рідний Харків. А найулюбленіша сторінка його історії та сучасності - література рідного краю.
Літературні традиції Харківщини своїм корінням сягають у сиву давнину. Мабуть, чарівна природа нашого краю разом з трагічними поді-ями, що тут відбувалися, надихнули невідомого автора на створення "Слова о полку Ігоревім". Адже похід князя Ігоря проходив саме нашими краями.
Мандрував Харківщиною і подовгу жив і працював у Харкові Григорій Сковорода. Прославили наш край П.Гулак-Артемовський, відомий байкар, професор Харківського Університету; Г.Квітка-Основ'яненко, зачинатель нової української прози;П. Грабовський навчався в Харкові, Марко Вовчок навчалась у Харківському пансіоні.
З Харковом пов'язані імена Володимира Сосюри(навчався і працював), Павла Тичини (працював у журналі "Червоний шлях"), Миколи Хвильового (навчався у Богодухівській гімназії, працював і похований в Харкові), О.Довженка (працював карикатуристом у газеті "Вісті ВУЦИК" під псевдонімом Сашко), Жили і працювали в Харкові А,Головко, О.Вишня, Олесь Гончар, Григорій та Григір Тютюнники.
Історія літературної Харківщини багата на славні імена. І в наш час продовжується розвиток літератури, творчо працює спілка письменників, вписуючи нові імена до Харківського літературного Олімпу. Хто ж вони, наші сучасники, земляки, майбутні класики?
Сьогодні в Харкові працює обласне літературне об'єднання імені Павла Тичини. Харківську спілку письменників очолює письменник Іван Перепеляк. Харківщина представленав літературному житті України іменами Віктора Бойка, Ірини Мироненко, Анатолія Перерви, Віктора Лагоди, Наталі Матюх, Віктора Тимченка, Володимира Верховеня, Оксани Мардус, Ольги Тараненко, Степана Сапеляка, Миколи Побеляна…
Я хочу розповісти про свого улюбленого поета Степана Сапеляка. Степан Сапеляк - лауреат Державної премії ім. Т,Шевченка за 1993 р. Ця премія йому присуджена за збірку поезій "Тривалий рваний зойк" Його творчість, за словами Олеся Гончара, " у найтяжчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури." За тоталітарного режиму він зазнав поневірянь. С.Сапеляк розповідає ? "Тоді поняття "поет і імперія " були несумісні. 1973 року мене заарештували і засудили за зачиненими дверима. Фактично на десять років заслання, тюрем і контаборів на Уралі, Колимі". Чому поет зазнав такої сурової кари? Згодом напише про це так : " В тюрмі був єдино за слово своє," На початку 1972 р. він підготував збірку віршів і надіслав у видавництво "Молодь", але один із рецензентів кваліфікував її для слідчих органів КДБ як "націоналістичну" Його звинуватили у "написанні віршів тенденційно націоналістичних, що опорочують своїм змістом радянський та суспільно-політичний лад Союзу РСР", а також у так званій "антирадянській агітації і пропаганді".
Відбувши ув'язнення, він не мав права поселятися в рідних краях, насильно був супроводжений до Східної України (харківська область). Нині проживає в Харкові,
Поезія Сапеляка - особливе явище в сучасній українській поезії. Вона не відзначається традиційною сповідальністю, але музичністть, поліфонія досягаються в інший спосіб. Вірш його пружний і живе глибоким внутрішнім почуттям, більшим, ніж словесним.Стрибкоподібна інтонація дуже природня для його поетичного мислення. Переривчате дихання тут є рисою поетики. Поет наказує сам собі обривати фразу, дрібнити інтонацію, щось опускати в міжрядковий простір. Підтекстова праця асоціацій, що сягають історії України, безперервна, диктується почуттям ліричного героя, і є проявом його душевного багатства, за яким стоїть тисячолітня історія народу. Самобутність, що виростає на традиціях Біблії і давнього українського письменства, поєднується із високою поетичною культурою. Це душа поета стягує справжній духовний зміст у цілісність, у силу, що покликана протистояти силам зла, неволі.
Я не дозволю собі ненавидіти.
Як доказ перед ними,
я освячую нині
ці етапні колимські строфи,
ці тюремні болі.
Змінюються пори року.
Мої прикмети: сум.
Журюсь у сніг. То пам'яттю. То серцем.
Цих днів чифір. Цих днів невольний вірш.
Цих днів. Цих слів. Різдва безгучне скерцо.
Нудьга і біль Аїдових догіг.
А коляди співучі фіолети.
Різдвяних стріх вертепний фіміам.
Бенгалія сніжин! На слайді неба
Пречиста Діва Сина сповива.
("Різдвяне VIII")
Художній світ Сапеляка надзвичайно багатий і широкий. У цьому світі Добро і Зло не умовні і не позачасові сили - вони застосовні до кожного вчинку і події, віддають відгомоном у минулому і майбутньому. Більше того, у свідомості ліричного суб'єкта об'єднується минуле і сучасне, бо минуле не зникає, а існує не тільки завдяки пам'яті, але й у нинішньому дні, як реальність у видозміненій формі.
Табірна лірика поета за своїми жанрами разноманітна : його вірші не тільки відбивають кипіння почуттів, але й політ думки. вміщують найтонші порухи індивідуальних емоцій і могутній моральний потенціал українського народу. Автор збірки "Без шаблі і Вітчизни " створив цикл елегій: "Мазепа", "У 110 роковину від дня народження", "Елегія(собі до дня народження)" та ін. Тут автор порушує актуальні проблеми своєї доби : історичної долі України, національної гідності, громадчнського обов'язку, закликає націю встати з колін, не бути рабою у завойовника. В елегії "У 110 роковину від дня народження" відтворено трагічний стан української культури, трагічну постать Гната Хоткевича, що загинув у сталінських таборах. Поет уславлює людину, її творчу силу, владу її Слова над тоталітарною дійсністю, ставить важливі питання, що мають пробудити свідомість нації.
Куди? Куди ми? Де свята дорога?
Тюремний вал. І тіні Україн…
Де наш Кобзар? Подвір'я до порога?
Де мальви? Вікна? - повні голубих хмар'їн.
Чорнобиль ось!.. Як Демон з румовища…
І попіл наш сльозою до води.
О люди! Люд! Почнім з калин і вишень…
Ще раз почнім із пісні і верби.
Зачни жоно.Дружинонько.Дружино.
Вітчизно.Українонько. Жита!
Заплодоносьте злотоносним жнивом
Під голубим світанням і життям.
Отак… Покакймося до неба і почнімо
Від чорнобривців, ластівки й Дніпра.
А пісню наречім - хоткевичівна,
І лик його впом'янемо і прах…
Кохання! Вічна тема для поетів. Кожен поет по-новому розкриває її. Світлим струменем влилась в літературу кохання збірка Сапеляка "Страсті по любові". Дозвольте процитувати поета. "Кохання завжди приходить непомітно. Воно приходить на відстані. Кожен переживає кохання у цілковитій самовіддачі. У співвідношенні життя мого і життя коханої. Втілення єдиного душевного Я , що готове навіть на смерть. Любов народжує життя. Вона існує без права на образу, але право на терзання й одкровення , право одним мізинцем руху чи фальшивим вчинком опинитися на відстані без взаємної відданості заради іншого у Любові заброньовано бкз оскаржень. Втрата віри означає розрив кохання , розрив цілісності життя, але жага любити зрошує кожен порух жити задля іншого і завдяки іншому… Це диво триває через усе єство, усе існування моє…
Я п'ю , кохана, за любовну думу.
Ця чара у руці, немов червоний квіт.
Кохана, снись тим досвіточком суму,
За тебе п'ю. На многа літ… На многа літ…
Любове, спи. Ти рученьки ісклала
На приспаній моїй спечаленій щоці.
кохання пёяне. Владить я не ладен…
Любове, спи. Свіча згоріла при свічі…
Завершити бесіду я хочу словами словами Степана Сапеляка : "Творчий стан - це серце в полі божественної аури. Мій вірш не має якогось змісту, як то трапляється у публіцистичних творах. Він фосфориться якоюсь світлизною слова, котре належить тільки абсолюту. Духовність - стан між миттю майбутнього і миттю минулого, стан міфотворення нашого життя, Баченого через слово Боже".
.png)
.jpg)